

Хромована обробка мотоцикла Royal Enfield Classic Chrome помітно відрізняє його від інших моделей цієї марки. Тут вдало поєднуються правильні гармонійні пропорції, типові для класичного британського стилю 50-х років минулого століття, із сучасним спортивним сидінням шкіряного оздоблення, надаючи мотоциклу зовнішню привабливість. Стиль мотоцикла Royal Enfield Classic Chrome характеризують правильні елегантні лінії у поєднанні з барвистим дизайном.
Коріння цієї компанії сягає 1855 року, коли Джордж Таунсенд (George Townsend) організував виготовлення голок. З того часу фірма кілька разів змінювала власників, місце розташування та предмет виробництва. У 1892 році розпочався випуск велосипедів марки «Енфілд».
Перші моторні екіпажі під цим найменуванням - трицикли та квадроцикли з моторами «Де Діон» за задньою віссю - з'явилися у 1899 році. За своєю конструкцією вони практично не відрізнялися від машин самої французької компанії. У 1901 році був представлений перший двоколісний мотоцикл із 211-кубовим двигуном «Мінерва», підвішеним до передньої труби велосипедної рами, та ремінною передачею на заднє колесо. Але в серію наприкінці того ж року пішла більш химерна конструкція: одноциліндровий чотиритактний двигун власного виготовлення потужністю 1,5 к.с. був встановлений перед кермовою колонкою. Передача на заднє колесо здійснювалася ременем, який перехрещувався збільшення сектора охоплення шківів. У 1902 році цю модель змінив мотоцикл більш традиційного виду з мотором у нижньому кутку рами та ланцюговою передачею на заднє колесо. Двоколісні машини продавалися вже під маркою Роял Енфілд (Royal Enfield).
У 1904 році компанія залишила мотоциклетне виробництво заради автомобільного. Але ця зміна виявилася невдалою, і 1910 року виготовлення мотоциклів відновилося. Цього разу як силовий агрегат використовувався двоциліндровий V-подібний нижньоклапанний двигун «Мотосакош» (296 см3, 2,25 к.с). Незабаром з'явився модернізований варіант з потужнішим мотором «Мотосакош» (344 см3, 3 к.с.) та ланцюговою передачею на заднє колесо. Від мотора до проміжного валу вели два набори ланцюгів і зірочок, що дозволяло отримати два передавальні відносини трансмісії. У 1911 році така машина посіла 5-е місце у гонці «Турист Трофі».
Модельну гаму в 1912 році доповнила важка машина для експлуатації з боковим візком, оснащена 770-кубовим двоциліндровим V-подібним двигуном ДжАП та двошвидкісною ланцюговою передачею. А наступного року на зміну моделі з мотором "Мотосакош" прийшов мотоцикл із двигуном власного виробництва, зробленим за схемою "клапан над клапаном". Цей агрегат багато в чому був схожий на продукцію тієї ж фірми «Мотосакош», але мав робочий об'єм 425 см3, а головне - автоматичну механічну систему мастила (замість загальноприйнятого тоді ручного насоса, що підкачує). Щоб водій міг контролювати рівень олії, маслобак, встановлений на підсідельній трубі рами, був виконаний зі скла. Ще однією моделлю став легкий мотоцикл, що дебютував у 1914 році, з двотактним 225-кубовим двигуном власного виробництва і вже традиційною для мотоциклів компанії Royal Enfield двошвидкісною ланцюговою передачею.
У роки Першої світової війни підприємство поставило у війська величезну кількість велосипедів, а також тисячі мотоциклів із великими двоциліндровими двигунами ДжАП. Вони зазвичай оснащувалися бічними візками зі станковими кулеметами; Чимало цих машин отримала і російська армія. Після війни було відновлено виробництво двотактної моделі і - всього на кілька місяців - виготовлення машини із 425-кубовим двоциліндровим мотором. Компанія в 1919 виготовила прототип мотоцикла з поздовжньо встановленим чотирициліндровим двигуном (846 см3). В 1921 великий ДжАП був замінений двигуном власної конструкції, V-подібної «двійкою» робочим об'ємом 976 см3.
Пробіл у модельній гамі, який утворився після зняття з виробництва «маленької двійки», був заповнений у 1924 році. Компанія представила мотоцикл із одноциліндровим верхньоклапанним 346-кубовим двигуном ДжАП. Через рік його змінила модель з аналогічним двигуном, розробленим фахівцями компанії самостійно.
Будувалася також нижньоклапанна версія такого двигуна. Одночасно компанія Royal Enfield відмовилася від двошвидкісної трансмісії на користь коробок звичайного типу передач: триступінчастих на чотиритактних моделях і двоступінчастих на двотактних. Наприкінці 1926 року у Royal Enfield з'явилися верхньоклапанний та нижньоклапанний варіанти одноциліндрового мотора зі збільшеним до 488 см3 робочим об'ємом, а через рік гаму продукції доповнила уніфікована з двотактними моделями машина з 225-кубовим нижньоклапанним мотором. В 1928 плоский бензобак, встановлений під верхньою трубою рами, був замінений сідлоподібним, одягненим на верхню трубу.
До початку 30-х років фірма Royal Enfield мала досить широку модельну гаму, якої все ж таки не вистачало «родзинки». Падіння попиту в умовах економічної кризи, що почалася, змусило швидше оновлювати мотоцикли і не цуратися незвичайних конструктивних рішень. З 1930 року компанія почала застосовувати літерні позначення для своїх моделей. У тому році дебютували машини з оновленими одноциліндровими чотиритактними двигунами: нижньоклапанними "F" (346 см3) і "Н" (488 см3, 14 к.с.), а також верхньоклапанними "G" (346 см3,16 к.с.) і "J" (488 см3, 20 к.с.). Ці мотоцикли відрізнялися нахиленими вперед циліндрами і системою мастила з сухим картером і двома маслонасосами, причому маслобак був влаштований в передній, рясно обребреної частини картера.
У квітні 1931 року з'явилася повністю оновлена двотактна модель "А". Вона зберегла розмірність та робочий об'єм (225 см3) колишнього мотора, але отримала нахилений вперед циліндр та головку циліндра з алюмінієвого сплаву.
Щоб урятувати в умовах кризи мотоциклетну промисловість, англійський уряд запровадив на початку 30-х років знижені податки на мотоцикли з робочим об'ємом двигуна менше 150 см3. У березні 1932 року під маркою Royal Enfield постала модель «Z», або «Сайкар» (Cycar), що задовольняє цим вимогам. Вона відрізнялася дуже незвичайним зовнішнім виглядом. Основу рами складала штампована конструкція у вигляді перевернутої літери «U», що йде по діагоналі від кермової колонки до заднього колеса. Сталеве облицювання прикривало практично всі агрегати машини, а спереду стулялося з наколеними щитками. Штампованим було і пір'я паралелограмної передньої вилки. Силовим агрегатом служив 148-кубовий двотактний двигун із нахиленим вперед циліндром та незнімною головкою, з'єднаний ланцюгом із триступінчастою коробкою передач. Пізніше (1933 року) компанія випустила модель «X», у якій силовий агрегат «Сайкара» було встановлено традиційну трубчасту раму.
Цілком іншу категорію покупців залучив дебютант 1931 року - мотоцикл «JF» з одноциліндровим двигуном робочим об'ємом 488 см3. Він отримав чотириклапанну головку циліндра з V-подібно встановленими клапанами. У 1932 році цей мотор став вершиною нової родини спортивних мотоциклів «Буліт» (bullet - куля). Три моделі, що входять до нього, оснащувалися верхньоклапанним мотором різної кубатури (248, 346 см3, чотириклапанний - 488 см3), чотириступінчастою коробкою передач з ножним механізмом перемикання і верхніми випускними трубами. Цікаво, що для здешевлення виробництва компанія в 1935 році представила триклапанний варіант 488-кубового двигуна з паралельно розташованими клапанами, але ця схема не забезпечувала належного приросту потужності і незабаром була відкинута.
У січні 1933 року компанія Royal Enfield почала випускати експортний варіант моделі "К" (велика V-подібна "двійка") зі збільшеним до 1140 см3 робочим об'ємом. Потужність нового двигуна становила 30 к.с. Мотоцикл для англійського ринку зберігав робочий об'єм 976 см3 і лише до сезону 1937 отримав 1140-кубовий мотор.
У популярному 150-кубовому класі компанія Royal Enfield до сезону 1934 підготувала нову модель «Т», цього разу з чотиритактним верхньоклапанним мотором (148 см3). Мотоцикл мав нахилений вперед циліндр, чотириступінчасту коробку і розганялася до швидкості 85 км/год. Незабаром з'явилася технічно аналогічна модель S (248 см3, 95 км/год).
Одноциліндрові мотоцикли середньої кубатури було серйозно модернізовано 1936 року. Вони отримали мотори - верхньоклапанні та нижньоклапанні, 248, 346 і 499 см3 - з вертикальним розташуванням циліндра (зберігши систему мастила з сухим картером і маслобаком у передній частині картера), повністю закритий клапанний механізм, роздвоєну в нижній частині раму. Форсовані варіанти нового сімейства зберегли назву "Буліт", а 500-кубова версія комплектувалася чотириклапанною головкою циліндра. Крім того, компанія розпочала виробництво варіантів для позашляхових змагань, які одразу чудово проявили себе на спортивних трасах, особливо в тріалі.
Походження моделі RE, що дебютувала в 1939 році, прямо пов'язане з європейськими подіями тих років. Голландський імпортер продукції Royal Enfield також продавав дуже популярні в Нідерландах легкі мотоцикли ДКВ. Але він був євреєм, а німецьким компаніям у 1938 році було заборонено мати ділові контакти з людьми цієї національності.
Тому він звернувся до англійців з проханням розробити щось подібне «DKW
RT3». Так народилася модель RE. Одноциліндровий двотактний двигун (123 см3, 3,5 к.с.), зблокований з триступінчастою коробкою передач, був встановлений в трубчасту раму, паралелограмна передня вилка мала гумові пружинні елементи. Незабаром спалахнула війна, і компанія Royal Enfield поставила тисячі цих легких (55 кг) машин для оснащення повітряно-десантних частин; у військах модель отримала прізвисько «Флаїнг Флі» (flying flea - блоха, що летить). Під індексами WD/CO фірма постачала в збройні сили також мотоцикли з 346-кубовими одноциліндровими моторами, як нижньо-, так і верхньоклапанними.
Післявоєнна програма Royal Enfield спочатку мало відрізнялася від асортименту воєнних років: двотактна "RE", модель "G" (346 см3, 15 к.с.), що мало відрізнялася від верхньоклапанного "WD/CO", і її 499-кубовий побратим "J2". Чотиритактні машини 1946 року отримали телескопічну передню вилку. Але в 1948 році компанія представила дві дійсно нові моделі. Під старим найменуванням "Булліт" дебютував мотоцикл з верхньоклапанним одноциліндровим мотором (346 см3, 19 к.с.) так званої напівмоноблочної конструкції: чотириступінчаста коробка передач була жорстко пристикована до картера двигуна. Попереду стояла телескопічна вилка, ззаду - маятникова підвіска оригінальної конструкції з встановленими під великим кутом амортизаторами. Новий «500 Твін» (500 Twin) мав таку ж ходову частину і двоциліндровий верхньоклапанний мотор (496 см3, 27к.с.): відлиті окремо чавунні циліндри і головки з алюмінієвого сплаву, нерозбірний чавунний вал чавунних вал, по якому алюмінієві вали, з ланцюговим приводом - один перед циліндрами, другий позаду. Наступну порцію
новинок компанія «Ройал Енфілд» видала у листопаді 1952 року: нова двотактна модель "Енсайн" (ensign - кокарда, 148 см3), яка прийшла на зміну "RE", 499 кубовий 25-сильний варіант "Буліт" і потужний двоциліндровий "Метеор" (Meteor, 692 см3, 36 к.с.). Доповнив гаму в 1954 році "Кліпер" (Clipper, 248 см3, 11 к.с.), технічно ідентичний "Буліту".
Чотиритактні моделі у 1956 році отримали нову раму та маятникову задню підвіску традиційного типу. Зіркою осінніх виставок став «Крусейдер» (crusader-хрестоносець), модель середнього класу з повністю переробленим силовим агрегатом: двигун (248 см3, 13 к.с.) у блоці з чотириступінчастою коробкою передач, нерозбірний коленвал, корінні підшипники ковзання. У тому ж році компанія Royal Enfield разом з англійським журналом "Моторсайкл" (The Motor Cycle) розробила футуристичний обтічний снаряд "Дрімлайнер" (Dreamliner). Для серійного виробництва така конструкція виявилася занадто дорогою, але все ж таки, в 1958 році покупцям запропонували склопластиковий обтічник більш «приземленого» виду.
Флагманом модельного ряду став у 1958 році «Констелейшн» (constellation - сузір'я), версія «Метеора» з форсованим до 50 к.с. двигуном. «Констелейшн» можна вважати одним із перших супермотоциклів - він розганявся до 180 км/год! У 1962 році йому на зміну прийшов ще потужніший «Інтерсептор» (interceptor - перехоплювач, 736 см3, 53 к.с). "Озвірів" і маленький "Крусейдер" - версія "Супер 5" 1961 року отримала форсований до 20 к.с. 248-кубовий двигун та п'ятиступінчасту коробку передач. Такий же силовий агрегат через рік застосували і на моделі «Континентел» (Continental), яка відрізнялася переважно коротковажільною передньою вилкою.
Фатальна для долі компанії подія сталася у квітні 1962 року: помер Френк Сміт (Frank Smith), власник компанії та її генеральний директор. Фірма з початку XX століття знаходилася в руках сім'ї Сміт, але в кінці 1962 акціонери проголосували за входження до складу великого машинобудівного концерну. Новий господар пустив долю марки на самоплив і, зрештою, у березні 1967 року продав її концерну «Нортон-Вільєрс». Той згорнув виробництво мотоциклів на заводі компанії Royal Enfield і на власному підприємстві до 1970 року вів лише дрібносерійне складання моделі «Інтерсептор».
У середині 50-х років уряд Індії вирішив оснастити поліцію та армію мотоциклами. Вибір упав на британський «Ройал Енфілд Буліт» - міцну та витривалу машину з одноциліндровим верхньоклапанним двигуном (346 см3, 19 к.с.). У 1955 році компанія поставила 800 цих машин, але оскільки контракт передбачав виготовлення набагато більшої кількості мотоциклів, то англійці запропонували організувати їх складання на місці в передмісті Мадраса. Вже 1957 року Індія освоїла повний цикл виробництва. Так що ні припинення виробництва «Булітів» в Англії в 1962 році, ні зникнення самої марки Royal Enfield в 1970 році не позначилося на долі індійських «Енфілдів» (вони продавалися за кордоном під цим найменуванням до 1995 року, коли індійська компанія викупила права на використання марки.
Перші боязкі спроби проникнути на європейський ринок ставляться до 1977 року, але лише наприкінці 80-х, коли у моду увійшов стиль «ретро», почалася серйозна експансія. Нині індійські «Енфілди» знаходять покупців навіть у Англії, Німеччині, США та Японії. Компанія звернула навіть у рекламний хід той факт, що мотоцикли з 1955 конструктивно практично не змінювалися. У 80-ті роки були спроби освоїти виробництво легких мотоциклів з двотактними моторами за ліцензією німецької фірми «Цюндапп», але безуспішно. Незмінною популярністю користуються лише старомодні чотиритактні машини, які в наші дні стали таким самим символом Індії, як слони та Тадж-Махал.
Дрібні напівчагарні підприємства в Індії давно ставили в шасі «Буліта» компактні дизельні двигуни; в середині 90-х років така модель з'явилася й у програмі самої компанії. Одноциліндровий агрегат робочим об'ємом 325 см3 розвиває потужність всього 6,5 к.с., проте забезпечує мотоциклу витрата палива 1,5 л на 100 км. Крім того, з 1991 року випускається 499-кубовий 22-сильний варіант "Буліта". Австрійська інжинірингова компанія АВЛ (AVL) провела модернізацію традиційного 350-кубового двигуна: циліндр із алюмінієвого сплаву, камера згоряння, що дозволяє працювати на збідненій суміші, електронна система запалювання. Машина з таким двигуном випускається паралельно зі старим "Булітом" з 1998 року під назвою "Мачізмо А350" (Machismo A350). Цікаво, що індійське «ретро» часто є основою для роботи європейських тюнінгових компаній, які створюють на його основі модифікації в стилях «кастом», «скремблер» та «кафе-рейсер»